"Я НЕ ЗНАЮ, ЧОГО ХОЧУ" -

"Я НЕ ЗНАЮ, ЧОГО ХОЧУ" -
ця фраза і раніше звучала досить часто як на консультаціях, так і на групових зустрічах. 

А тепер, без світла, без тепла, під обстрілами, поряд з численними втратами.... Таке небажання нічого стало майже нормою.
Але це не норма!
Не слабкість.
І не “зі мною щось не так”.
І далеко не завжди "втома від війни".
Часто це дуже чесна відповідь.
Бо ми роками ловимо не свої бажання.
Ті, що “розумні”, “правильні”, “реалістичні”.
Як ніби серце - це бухгалтер, а мрії мають сходитися в Excel.
Це пастка «розумних бажань».
А ще є ілюзія вичерпаності. Ніби скриня життя порожня.
Хоча вона просто закопана іноді дуже глибоко
Корінь усього цього часто не в цілях і мріях, а в ставленні до себе.
Коли людина не дякує собі за пройдений шлях, знецінює зусилля, тягне за спиною мішок негативного досвіду.
Тут бажання не народжуються.
Вони просто не хочуть виходити з укриття.
Бо невдячність до себе - головне гальмо мотивації.
А бажання часто - головний двигун.
І що ж робити?
Не “більше старатися”.
Не “взяти себе в руки”
А почати з самоповаги.
Справжньої. Не у форматі “я молодець (але…)”.
А як внутрішнє відчуття: «Я цінна. Мій шлях має сенс. Я маю право хотіти».
Навчитись визнавати свої зусилля, навіть якщо вони не привели до бажаного результату.
Помічати свої перемоги, навіть маленькі.
Дякувати собі не по святах, а щодня.
І тоді відбувається магія
Без примусу.
Без марафонів “стань успішним за 7 днів”.
Бажання повертаються самі.
Як птахи навесні.
Як світло після довгої зими.
Бо там, де є повага до себе, з’являється енергія жити, мріяти, хотіти й творити.
А вам знайоме відчуття “я не знаю, чого хочу”?
Як думаєте, це про втому, страх чи про знецінення себе?